Сторітелінг
Є книги, над якими не владний час, бо в них пульсує жива історія народу, сила, краса його творчого генія. Такою книгою в українській літературі є «Кобзар» Т.Г. Шевченка. Український народ поставив його на перше місце серед успадкованих національних духовних скарбів. Ще древні говорили, що книжки, як і люди, мають свою історію. Та, напевне, не знайдеться такої книги, доля якої була б подібна до долі «Кобзаря». Він належить до найдорожчих літературних скарбів, що українці передають із покоління в покоління. Ось як сказав про «Кобзаря» український письменник Богдан Лепкий: «В його спадку скарби невичерпної краси, чуття, любові і віри в майбутнє, котрих злодій не вкраде, вогонь не спалить, повінь не забере, скарби, котрими будуть збагачуватись наші діти і внуки».
Слово Великого поета не зотліває з плином часу, а його мудрий заповіт актуальний і нині:
Свою Україну любіть,
Любіть її... Во врем’я люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
4 лютого виповнюється 165 років із часу виходу в світ третього прижиттєвого видання «Кобзаря», яке містило 17 творів і було надруковане за кошти Платона Федоровича Симиренка в 1860 році. На його друк меценат виділив 1100 карбованців, на той час це були великі кошти.
Для здобувачів освіти 5, 7, 8, 9 та 10 класів нашого закладу завідуюча бібліотекою ГАРАЩЕНКО Валентина провела сторітелінг про талановитого, працьовитого, цукрозаводчика, мецената, який багато зробив для розвитку промисловості, культури, освіти в 19 столітті на українських землях.
Після повернення Шевченка із заслання в 1858 році він розсварився з П. І. Мартосом (згідно із спогадами останнього, опублікованими у 1863 році на сторінках київського журналу «Вестник Юго-Западной и Западной России», нібито за дорікання за «розгульне життя» поета) і з третього видання «Кобзаря» 1860 року, яке містило вже 17 творів і було надруковане за кошти П. Ф. Симиренка. Симиренко, з яким Шевченко познайомився під час своєї останньої подорожі Україною в 1859 році у Млієві — був відомим в Україні цукрозаводчиком і меценатом, він виділив для видання «Кобзаря» 1100 рублів. Це видання було значно повніше від попередніх: сюди увійшло 17 творів.На початку — портрет Шевченка. Проте поеми «Сон», «Кавказ», «Єретик», вірш «Заповіт» і подібні до них твори не потрапили до видання через цензуру.
Того ж 1860 року вийшов «Кобзарь» у перекладі російських поетів (Петербург, 1860 рік; переклад російською мовою за редакцією М. В. Гербеля)[11]. Це останнє видання «Кобзаря» за життя автора.
В його спадку скарби невичерпної краси, чуття, любові і віри в майбутнє, котрих злодій не вкраде, вогонь не спалить, повінь не забере, скарби, котрими будуть збагачуватись наші діти і внуки.
Богдан Лепкий
Газета «Московский вестник» у рецензії на «Кобзар» 1860 писала: «…Тепер ви на кожному кроці зустрінете в нас людей, які приходять у захоплення від п. Шевченка, які вчаться навіть по-малоросійському тільки для того, щоб прочитати його вірші…». Книжка оповістила світ: Україна має свого генія й пророка, співця й захисника, будівничого української України, слово й слава якого – безсмертні.
«Кобзар» 1860 року надруковано коштами Платона Симиренка, з яким Т. Шевченко познайомився під час своєї подорожі Україною в 1859 році. Платон Симиренко – відомий в Україні цукрозаводчик і меценат, виділив для видання «Кобзаря» 1100 рублів. Видання було значно повніше попередніх: сюди увійшло 17 творів Шевченка. Ця редакція «Кобзаря» зустріла в Петербурзі серйозні перешкоди з боку цензури й лише завдяки заступництву міністра народної освіти Є. Ковалевського була видана.
Тарас Шевченко у листі до свого знайомого Олексія Хропаля написав: «…сьогодні цензура випустила із своїх пазурів мої безталаннії думи та так, проклята, одчистила, що я ледве пізнав свої діточки». Перше видання «Кобзаря» надруковано ярижкою:[10]
|
|
… |
|
Друге видання
1844 року під назвою «Чигиринський Кобзар» вийшов передрук першого видання «Кобзаря» з додатком поеми «Гайдамаки»
1844 року під назвою «Чигиринський Кобзар» вийшов передрук першого видання «Кобзаря» з додатком поеми «Гайдамаки».
Третє видання
Третє видання «Кобзаря» 1860 року, яке містило вже 17 творів і було надруковане за кошти П. Ф. Симиренка. Симиренко, з яким Шевченко познайомився під час своєї останньої подорожі Україною в 1859 році у Млієві — був відомим в Україні цукрозаводчиком і меценатом, він виділив для видання «Кобзаря» 1100 рублів. Це видання було значно повніше від попередніх: сюди увійшло 17 творів. На початку — портрет Шевченка. Проте поеми «Сон», «Кавказ», «Єретик», вірш «Заповіт» і подібні до них твори не потрапили до видання через цензуру.
Інші прижиттєві видання
Ряд віршів, що не увійшли через цензурні умови до «Кобзаря», друзі поета опублікували 1859 року в Лейпцизі: збірник «Новые стихотворения Пушкина и Шавченки».
Газета «Московский вестник» у рецензії на «Кобзар» 1860 писала: «…Тепер ви на кожному кроці зустрінете в нас людей, які приходять у захоплення від п. Шевченка, які вчаться навіть по-малоросійському тільки для того, щоб прочитати його вірші…». Книжка оповістила світ: Україна має свого генія й пророка, співця й захисника, будівничого української України, слово й слава якого – безсмертні.
Наклад видання склав 6500 примірників, на які П.Ф. Симиренко виділив 1 100 карбованців. Віддавати борг Шевченко мав книгами. П. Симиренко безкоштовно розповсюдив книгу серед селян України та своїх робітників. 250 примірників цього видання були нецензурованої версії. Своїми руками Шевченко вклеював заборонені цензурою рядки віршів, надруковані на маленьких шматочках паперу.
21 грудня 1820 року (2 січня 1821-го за новим стилем) в містечку Сміла під Києвом в сім'ї кріпака Федора Симиренка народився син Платон. За родинними переказами, предки Симиренків були козаками, а дід Федора, Андрій Симиренко разом із сином Степаном (батьком Федора) відмовилися присягати Катерині ІІ, через що були «жалувані» кріпаками графині Браницькій. Утім, Федір виявився хазяйновитою людиною з неабияким підприємницьким талантом, тож за короткий час зумів нажити такі статки, щоб самому викупитися із кріпацтва, а згодом викупити і всю свою велику родину. Одружившись із дочкою колишнього смілянського кріпака Настею Яхненко, він заснував фірму «Брати Яхненко-Симиренко», яка в 30-40 роках ХІХ століття стала на півдні Росії провідною за обсягами торгівлі зерном, борошном, живою худобою, шкірами, збіжжям. За визначні заслуги Федору Симиренку та братам Яхненкам у 1832 році було навіть надане звання спадкових почесних громадян Росії – грамоти, що засвідчували це, їм вручив особисто імператор Микола І під час приїзду до Києва.
Платон був первістком у родині Федора Симиренка (із 22 дітей Федора Степановича вижило лише семеро). Здобувши ґрунтовну освіту в найпрестижнішому на той час Паризькому політехнічному інституті, де здобув кваліфікацію інженера-технолога з цукрового виробництва та познайомився з роботою кращих підприємств у Франції та Німеччині, він у 22 роки очолив батькову фірму. Уже в 1843 році у селі Ташлик родина Симиренків запустила перший не тільки в Україні, а й у всій Російській імперії паровий пісково-рафінадний завод, започаткувавши модерне промислове виробництво цукру-піску та рафінаду, що вивело його на перші позиції в Європі.
Центром промисловості згодом стає Мліїв – у 1846 році Симиренко будує тут найсучасніший в Росії завод з виробництва цукру, а через два роки з’являється перший в Російській імперії машинобудівний завод, який випускав устаткування для цукрових заводів і деталі для інших підприємств. На цьому ж заводі були побудовані й перші пароплави для Дніпра – «Українець» і «Ярослав Мудрий», що курсували між Києвом і Кременчуком.
У Млієві для робітників звели ціле промислове містечко на 160 будиночків, яке справляло неабияке враження на кожного, хто його відвідував. Тут процвітав так званий «народний капіталізм» – тут існували безкоштовні технічне училище та заводська школа, в якій дітям робітників викладали вчителі з університетською освітою, бібліотека, лікарня на 100 місць, парова лазня, крамниця та їдальня. При школі функціонував спортзал, працював аматорський театр. У містечку був свій водогін і газове освітлення вулиць. Для робітників були створені всі умови для праці, гарантувався соціальний захист на випадок старості чи каліцтва.
Брати Симиренки (а крім Платона справами фірми займався і його молодший брат Василь) прославилися і як меценати – значну частину прибутків вони віддавали на розвиток української культури: книгодрукування, театр, освіту. При чому – без жодного зиску. Відомий факт, що Платон Симиренко прийшов до Шевченка сваритися за те, що на обкладинці «Кобзаря» був напис: «Видано коштом Платона Симиренка». Вартість цього видання оцінювалася значною на ті часи сумою – 1100 рублів. Цікаво, що в 1860 році вийшло два варіанти Шевченківського «Кобзаря»: один з них пройшов чиновницьку цензуру, а другий, не цензурований, був поширений серед вузького кола втаємничених людей.
Активна українофільська діяльність братів Симиренків насторожила уряд Росії, і в 70-х роках було зроблено все, щоб фірма «Яхненки-Симиренки» зазнала краху. У 1861 році Платон Симиренко тяжко захворів, і кредитори фірми призначили адміністрацію, яка перебрала на себе ведення справ родинної фірми. Всі фінансові справи заводів ретельно контролювалися судом, а витрати, в тому числі і сімейні, перевірялися державними чиновниками.
Не витримавши цього, 13 (за новим стилем – 26) січня 1863 року Платон Симиренко помирає, лишивши на руках дружини шестеро малих дітей. Одним із них був Левко Симиренко – майбутній знаменитий помолог і селекціонер. Свій зелений ранет «симиренка» він назве на честь батька.